Блог шкільного бібліотекаря Чіпак Надії

пʼятниця, 22 вересня 2017 р.

Турнір книгоманів "Ми читайлики"

12 причин, чому корисно читати книги

12 причин, чому корисно читати книги

У дитинстві нам часто говорили про те, що потрібно читати книги, щоб вирости розумною людиною. І дійсно, книги збагачують нас і багато чому вчать.

Багато хто з нас читають книги постійно, хтось — рідше. Хтось читає історичні романи, а хтось читає тільки журнали в літаку — все залежить від освіти, настрою, характеру і т.д.

Але чи знаєте ви, що є маса причин, навіщо читати книги? Деякі причини можуть вас сильно здивувати, інші — точно надихнуть на читання якої-небудь книги з психології, наприклад. Тим паче, що зараз достатньо скачать книги з інтернету, щоб розпочати читати.

Отже, вашій увазі 12 причин, чому корисно читати книги?

1. Коли ми читаємо авторів, які добре пишуть, ми звикаємо добре і правильно говорити. Це одна з найголовніших причин, навіщо читати книги.

2. Культура людини визначається не тим, скільки книг вона прочитала, а тим, скільки книг вона зрозуміла.

3. Люди, які читають книги, завжди будуть вести за собою людей, які дивляться телевізор. Це — одна з вагомих причин, чому корисно читати книги.

4. Будь-яка книга краще, ніж фільм, тому що наша уява безмежна — немає меж спецефектів, які ми можемо собі уявити (на відміну від фільмів).

5. Людей можна розділити на дві групи: на тих, хто читає книги, і тих, хто слухає людей, які читають книги.

6. Все, що ми читаємо, немов по крупицях, збирається в загальну картину світу — а це і є наші знання і наша ерудиція.

7. Читання також позитивно впливає на мозок, як впливають вправи на тіло. Хочете тримати мозок у тонусі? Тоді вам точно потрібно читати книги.

8. Є злочини, які гірші від спалювання книг. Один з них — не читати книги. (Рей Бредбері)

9. Щоб стати розумною людиною, достатньо прочитати 10 книг, але, щоб знайти їх, вам знадобиться перечитати тисячі інших книг.

10. Книги це кораблі, які проходять крізь величезне море часу і дбайливо доставляють свій цінний вантаж від покоління до покоління. (Френсіс Бекон)

11. Пам’ятайте, що враження, яке ви справляєте, залежить від того, що ви читаєте. (Джим Рон)

12. Довіряйте книгам, адже вони — ваші найближчі друзі. Книги, як і друзі, мовчать, коли потрібно, і дарують вам весь світ на долоні, коли вам необхідно

Козацькі міри довжини

Орбіта радісного світу (свято книги)

Орбіта радісного світу

(свято книги)

(На сцену виходить Мальвіна з книгою в руках)

М. Все навкруги у квітах,

Променів сонця багато

В кожній школі діти

Святкують книжчине свято.

Б. Діти, відгадайте, хто прийшов до нас на свято?

Не кущ, а з листочками,

Не сорочка, а зшита,

Не людина, а розмовляє.

(Книга)

То ж давайте запросимо книги на наше свято!

(На сцену виходять книги)

(Кліп про книги)

1. Знаєм вас із ранніх літ

І ведем в незнаний світ.

Ми показуєм країну —

Нашу неньку Україну.

2. Як краплин у Дніпрі,

Як зірок угорі,

Як плодів на гіллі —

Стільки нас на землі!

3. Є великі, є малі,

Є легкі, а є важкі,

На полицях, на столі —

Ваші друзі, книги!

4. А гляньте ось на Сонечко. Що воно приховує за своїми промінцями?

5. Це приказки та прислів’я про книги та читання.

(Книги по черзі відгинають промінці та зачитують вислови).

- Книги читати – багато знати.

- Золото добувають із землі, - а потім із книги.

- Книга не пряник, - а дітей до себе манить.

- Знання – сонце, - книга – вікна.

- Дім без книги – як голова без розуму.

- Книга – світ – книга – серцю привіт.

- Книга вчить - як на світі жить.

- Дім без книги – що день без сонця.

- Дім без книги – що борщ без хліба.

Б. Книжка завжди поряд.

Книжка – добрий, милий друг.

Книжка знає все навкруг –

Що, для чого, звідки, як.

І про що писав Маршак.

З нею знаєш 100 країн

І сягнеш морських глибин.

Долетиш за мить одну

В міжпланетну далину.

Друг твій книжка відповість,

Що верблюд в пустелі їсть,

Скільки літ живуть кити.
З нею все узнаєш ти!

(М. Пригора)

К. 1. Живуть книжки різні на світі,

Вони приносять радість вам,

2. Запрошують їх в гості діти

І знають всі їх імена.

3. Герої десь тут поряд ходять,

Про них читаєте всі ви.

4. Книжки до вас приходять,

5. У кожен дім заходять,

Не йдуть вони вам з голови.

( Презентація «Книги – рекордсмени»)

Б. А зараз ми з вами помандруємо книжковими сторінками, де зустрінемось з казковими героями, які допоможуть вам швидко, правильно, виразно читати, перевірять чи знаєте ви найрізноманітніших книжкових героїв, вияснять, чи любите ви читати.

Змагатися сьогодні буде 5 команди. Вашими помічниками будуть книги, які поведуть вас своїми сторінками, де на вас чекають веселі пригоди. Перемогу зможе здобути найдружніша, найкмітливіша, найспритніша команда. Отож, часу не гайте і у подорож вирушайте.

1 сторінка «Казкова»

1. Знайти на сонечку закінчення висловів про книгу.

2. Відгадай.

а) Старенька бабуся у лісі жила.

Гостинці для неї онука несла.

Хто дівчинку цю по дорозі зустрів?

Як казка ця зветься? Хто б відповів?

Шарль Перро ‘’Червона шапочка’’

б) На городі виросла,

Сили набирала,

Непомітно, дуже швидко,

Великою стала.

Став тут дід усіх гукати

Та красуню рвати.

А цю казку, діти, ви

Встигли відгадати?

(Українська народна казка ‘’Ріпка’’)

в) Підробив він голосок,

Став малим співати.

Догадалися вони:

Ні, не наша мати.

(Українська народна казка ‘’Вовк і 7 козлят’’)

г) Ой, набридло на віконці

Все на сонечку сидіть.

Я візьму і покочуся,

Щоб побачити весь світ.

(Українська народна казка ‘’Колобок’’)

д) Він веселий і не злобний,

Цей хороший дивачок.

З ним господар хлопчик Робін

І товариш П’ятачок.

До прогулянок він ласий,

Є на мед чутливий нюх,

Зветься, плюшевий ведмедик,

Всім відомо … (Вінні – Пух).

(Олександр Мілн ‘’Вінні – Пух’’).

2 сторінка «Салат із казок»

Потрібно назвати, які казки переплутались.

а) Сорока-ворона на припічку сиділа, діткам кашку варила. Дід бив-бив не розбив, баба била-била не розбила… тягнуть-тягнуть, а витягнути не можуть. Вернеться коза додому, постукає ріжками в двері і заспіває:

Я по засіку метений,

Я на яйцях спечений,

Я від баби втік,

Я від діда втік.

б) Були собі дід та баба, Пішов дід на город гуп, гуп… та й загубив рукавичку, став на воротах у червоних чоботях та й каже: «Півнику-Братику, відчини! А як не відчиниш, віконце видеру, борщик виїм і тебе візьму». Поклав він пироги на стіл, а мишенята тут як тут.

в) Колобок скочив їй на язик та й почав співати. А лисичка ув’язла зубами, ніяк не вирветься. Баба дідові сказала, дід вкинув у погріб лисичку. Добра бабуся лежала у ліжку, то справді трохи нездужала. Вона гукнула: «Смикни за мотузку, клямка й відчиниться». От поліз Рак у хату та й питається: «А хто в заячій хатці є?» А коза з печі: «Я Бичок-Третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений».

3 сторінка «Музична»

(Вноситься нотний стан, на якому ноти , а зі зворотної сторони нот – завдання, яке треба проспівати)

До Проспівати слова колобка

Ре Проспівати слова Півника, коли його викрала Лисиця

Мі Яку пісеньку співав котик під вікном у Лисички?

Фа Яку пісню співала мати Телесику?

Соль Якою пісенькою відганяла Коза-Дереза ворогів?

Ля Яку пісеньку співала Коза своїм козенятам?

4 сторінка. ЕСТАФЕТА КНИЖКОВИХ ГЕРОЇВ.

1. « Жаба – мандрівниця»

Двоє учнів тримають швабру в руках, а «жабка» сідає на неї і тримається за плечі своїх «качок». Донести до стільця і назад.

2. « Баба Яга»

Ступа – відро, мітла – швабра, одна нога ставиться у « ступу» допомагати «мітлою» пересуватися до стільця і назад.

3. «Лисиця Аліса та Кіт Базіліо»

Лисиця спирається на Кота, а одну ногу тримає рукою. Коту зав’язують одне око, і вони рушають у путь до стільця і назад.

5 СТОРІНКА. ПЕРЕХРЕСТЯ ВЕСЕЛИХ ЗАБАВ

Пригадайте українську народну казку, в якій всі герої допомагали один одному і разом витягли із землі овоч. (Ріпка)

Зараз ви почуєте продовження цієї казки, але допоможіть «оживити» її. Свою роль будете озвучувати звуками, коли почуєте назву свого персонажу.

1. Дід ( так-таки-так)

2. Баба ( це я…)

3. Внучка ( ля-ля-ля)

4. Кицька ( няв - няв)

5. Собачка (гав - гав)

6. Мишка (пі-пі-пі)

- Слухайте уважно.

Коли витягнули ріпку, то дід (так-таки-так), баба(…), внучка(…), кицька(…), собачка(…), мишка(…) продали свою ріпку, а на виручені гроші купили для внучки(…) мобільний телефон.

Дивляться дід(…) з бабою(…), що внучка(…) і мишка(…)-сумують.

- Що з вами кицько(…), собачко(…), мишко(…)?

- Запитали дід(…) та баба(…).

- Де справедливість?- сказала собачка(…)

- Ми разом витягнули ріпку, а приз тільки внучці(…)- додала мишка(..).

- Діду(…), ми порушили права мишки(…), кицьки(…), собачки(…)

- Захвилювалась баба(…), а внучка(…) засоромилась.

ЯКЕ ПРАВО БУЛО ПОРУШЕНО? (РІВНІ ПРАВА ДЛЯ ВСІХ).

- Так, бабо(…), працювали всі, а винагороду має лише внучка(…). Вирішили дід(…) і баба(…) повернути телефон і купили для всіх білети у цирк і дуже смачний торт. Всі залишилися щасливі і задоволені.

Б. А завершить сьогоднішню подорож авторська поезія членів шкільного «Поетичного оазису»:

«Читаючи» Соколенко Олександри

«Читаючи»

Ось беру у руки книгу,

Розкриваю я її.

Поринаю у великий

Світ фантазії і мрій.

Тут і монстри, й детективи,

Що уявляю я собі.

Дізнаюся про їх мрії

Книгу цю читаючи.

і «Про книгу» нашого шкільного завуча Кравецької Світлани Владиславівни.

«Про книгу»

Любити книгу – все одно,

Що мудрість вікову любити,

Вона – прочинене вікно

В найбільші таємниці світу.

Вона – скарбниця одкровень,

Вона – мірило інтелекту,

Вона – це, ніби світлий день

Опісля ночі, для ефекту.

Вона – намисто із думок,

Всіх знань вона одвічна сповідь,

Вона, немов міцний замок,

Що розум ще міцніший робить.

Вона мені, немов сестра,

Знайде, порадить і здивує,

Вона і юна, і стара,

Вона – над вічністю панує.

І коли часом зле мені

Чи маю вільну я хвилину,

Я знов, немов в чарівнім сні,

В її стрімкі глибини лину.

(Оголошення результатів подорожі та дарунки від Книг).

(«Пісня про книжку»)

Літературна вітальня "В гостях у Шекспіра"

Поезія Немированої Інни, члена спілки письменників України, випускниці Вільшанської школи

Опиратися на багнети легко лише до пори.

Стріляти з АК просто, якщо він із пластмаси.

Світ такий непостійний в питаннях війни і гри,

Що я часом не знаю, хто я – ніщо чи ракшасі.

Ашвагхошу читати в контексті проспектомайданів,

Срібним копитцем бити в залізний люк,

Воскресати вже надто пізно, вмирати ще надто рано,

Наука пана де Сада – не найпростіша з наук.

Підстерігати в під’їздах з фінкою сліз в зіницях

Власну тремтливу мрію з замірами на ґвалт.

Котиться віз секунди з духом епохи в спицях...

Ніж залишиться в піхвах. Щось вже було – на кшталт.

Тиша услід крокує – мічена і убога.

Хто сказав, що це просто – вбивцею враз зробитись?

Дайте мені, благаю, хоч напівтінь від Бога –

Маю нагальну потребу вірити і молитись!..

***

Люди ходять по хмарах догори дригом,

Чи це я сиджу на них вниз головою?

Чи це осінь так пахне сумним перепрілим снігом,

Чи це сніг підталий білявий так пахне весною?

Чи на місяця срібник потертий хтось наступив підбором,

Чи то просто розплавили синь в небесах?

Чи то ода звучить промениста, проспівана янголів хором,

Чи у пеклі впустив казана хтось, і то він шкребе по вухах?

Чи я плачу, чи просто вітер бризнув мені у лице з водомета?

Чи я впала від щастя, чи просто крутнулась планета?

***

Час застоявся у старій клепсидрі і тхне тепер ваніллю й кардамоном,

В візкові Джагергаут підганяє з любові ошалілих вже слонів,

І літо розплавляє дзеркала у пінявім сометсерширськім сидрі,

І вітер тягне осінь каризни з-під облінілих і спітнілих брів,

І я вагітна вже сім дні скандалом, хоч здатна народити лиш конфліктик,

І я вагітна вже три дні сльозою, хоч здатна народити тільки сміх,

Вплітаю спеку в мозок і лічу марксистські тіні папських енциклітик,

Мобілка пахне Бредбері, Тайванем і попелом упень зотлілих книг.

Час застоявся у старій клепсидрі й повільно витікає через вуха

Тоненькими струмочками думок й прозорими клубочками нейронів,

Товариш (а по-янкеськи – ковбой) у мареві сієст блукає – Сухов:

Мене шука, щоб викопать з піску і в гюльчатайські загорнуть вельони.

Спадає спека з рук та із плечей, і стогне жилка поміж пальців, скраю,

Розтала лінза через все лице морозивною річкою стікає.

***

Ловили осінь на віброхвоста,

І осінь легко на це клювала,

Ніколи пити не було просто

О пів на ранок холодну каву.

І сни заснули. І снам приснилось

Що сни заснули і бачать сни,

Бо навіть пити холодну милість

Найважче, мабуть, уосени.

Холодну милість, холодну добрість,

Як мед осінній деркучий щем,

Коли останню хирляву доблесть

Із серця змило сліпим дощем.

***

Я вимкну телефон.

Не хочу знати, що після –

як мене убиватимуть,

що сьогодні бовкнув президент,

хто кусатиме мої губи

завтра.

Бережи своє красномовство для тих,

хто його бажає,

а я сьогодні вимкну телефон,

бо біле сонце ковтнуло Сухова

і облизалось.

Я буду сидіти й не плакати,

бо колись вже злизала всі сльози

із пломбіра у шоколаді.

Я вимкну телефон

і закину голову на коліна

доброму барабашці.

Він мене поцілує в губи

і поцупить їх для себе,

залишивши мені чорну дірку,

крізь яку померзнуть всі зуби

і стануть слухавками

вимкнених телефонів.

***

Здирати зі стін від шпалер темно-синіх

фотокопії ваших облич.

Іній вкриває пальці, аж не підвести очей.

Опускатися на коліна поміж того,

що не мало початку й кінця,

і співати псалми, котрих ніколи не знала.

Ми – як рідні у тім, що, шукаючи Бога,

натикаємося на відповіді – прелюдії запитань.

Застудивши горлянки, здійснюємо

бісівський обряд мовчання

над портретами один одного.

Я не хочу нічого, тільки здерти ваші мармизи зі стін

і запхати зо урни – назавжди,

зірвати вас із себе, залишившись у єдиній шкірі – власній,

і пропалити її інеєм з вій.

***

В ароматі свіжої робусти потонули вижовклі сади,

Осінь всілася собі ж на плечі, осінь, мамо, жовта і чужа,

Осінь, мамо, мамочко, та ж осінь, осінь жовта –

Як заплющиш очі – на повіках вижовклі сади в ароматі свіжої робусти.

Слід повік стираючи до м’яса заблукати в вижовклих садах,

І ловити яблука губами, й слухати, як бухкають у листя

Яблука, не зловлені тобою,

І жмутами кидати увись листя жовте – до самого сонця,

Й потрапляти в листопад, як в дощ – з яблуком червоним у долоні.

Осінь, мамо, мамочко, та ж осінь, осінь, мамцю –

Яблука в садах миро точать запахом робусти,

На дощинках – карби листопаду,

Дощ ступає м’яко, ніби кіт, на краєчки злежаного листу,

Й делікатно стріпує по тім задню лапку,

До зірок шлючи аромати яблук і робусти.

Осінь, мамо, осінь з-під повік, осінь жовта-жовта, ніби вічність:

Можна осягнути – без кінця, але як збагнути – без початку?

В ароматі свіжої робусти потонули вижовклі сади,

Дощ ступає глобусами яблук,

Осідає на долоньках листя

І на них округлюється в стигми.

Осінь, мамо, осінь без кінця – в ароматі свіжої робусти

Потонула вижовкла дорога

У нікуди

В стомлені сади

На планетах з запахом робусти.

***

Вищими метами,

зорями в вухах,

віск із свічі витікає, як око,

крапає на долоню

і застигає браслетом

авантюриновим.

Дешево. Закупимося хустинками –

прикрити порожнє око.

Наваримо джему з цинізму –

залити порожню душу.

Закопаємо зорі –

як керенки наші прадіди-куркулі.

Спогади про дитинство –

пір’ям забитих лебедів плавають

на брунатно-зеленій поверхні

рожевих мрій.

Холодні тумани цілують руки,

кусають губи.

Зуби тріскаються під тиском

щелеп зціплених – до межі.

Вищі мети проростають

з квадратових пальців

мітами – фемінними.

Глаголати зі стої, прикривши обличчя

маскою Доссена,

косим вітрилом каравели

закрити порожнє око,

а серце породнє нічим не тра’ крити,

воно й так – як маска,

міт маскулінний.

Вищими метами ставити штампи

на порожнечі:

а вже бачити лева чи золото –

вибір за нами.

***

Щодо "Марсіанських хронік"

Летіли на Марс. Ракетами.

Ворожили на щастя.

Пригощалися слізьми і киснем.

В червоних пустелях Марсу

садили зелені яблуні.

Багато. Щедро. З душею.

"Зелені сади дадуть нам повітря..."

Садили на Марсі яблуні.

Везли в Австралію кроликів.

Нищили канібалів.

Винаходили гільйотину.

Розбомблювали Хіросіму.

Летіли на Марс ракетами –

відчути себе Колумбами.

Садили на Марсі яблука.

***

коли мене малювали на склі уламком старого олівця,

а скло тільки скрипіло, не пускаючи мене

до свого скляного серця,

коли мене висипали з піску

на зелену поверхню синіх вод Чорного моря,

а воно пускало пісок у себе і змикало над ним

прозорі обійми піни,

коли мене маркували штрих-кодом автора, а він не лип

ні до скла, ні до хвиль,

до мене врешті дійшло,

що не так уже й погано бути

мальованою,

сипаною,

маркованою

на склі і воді,

на воді і склі.

...кожен каже, що бачить мене, насправді бачачи те, що хоче,

і тільки я одна здатна роздивитися справдню суть –

скло і воду.

***

Ми вмираємо, як ацтеки.

Коли потяг їхав на Сенегал,

ми вмирали, як ацтеки – вчора.

У твоєму Ельдорадо більше не горять смолоскипи –

коли потяг їде на Сенегал.

Вчора ми вмирали, як ацтеки –

гасячи смолоскипи у твоєму Ельдорадо.

Віддай Колумбу свою картоплину.

Ми вбиваємо своє Ельдорадо,

гаснемо, як смолоскипи,

коли потяг їде на Сенегал, у вчора,

а Колумб їсть картоплю,

підсмажену на згаслих смолоскипах

Сенегальського Ельдорадо.

Вчора. Твої конкістадори

шукали щастя на руїнах Ельдорадо,

копали рейками. Сенегальці вмирали

на картопляних полях пам’яті

про вчорашніх ацтеків.

Нікому не треба на Сенегал.

Колумб п’є мадеру на рейках,

коли повз нього проходять піонери Ельдорадо.

Viva Cesar, morituri te salutant,

коли потяг їде на Сенегал

і на порожніх вокзалах мертві ацтеки

їдять картоплю підсвічуючи собі згаслими факелами.

Свобода конкістадорів крає небо на клаптики прапорів;

позич мені зірку – для потяга, що їде на Сенегал.

Вчора ми писали своє Ельдорадо

на кістках мертвих факелів,

їли святкову індичку на порожніх вокзалах –

нікому не треба на Сенегал.

Колумб п’є мадеру в Санта-фе-де-Богота,

рахує зорі Ельдорадо на смугастих матрацах стягів.

Хай живе Америка!

***

Вищими метами,

зорями в вухах,

віск із свічі витікає, як око,

крапає на долоню

і застигає браслетом

авантюриновим.

Дешево. Закупимося хустинками –

прикрити порожнє око.

Наваримо джему з цинізму –

залити порожню душу.

Закопаємо зорі –

як керенки наші прадіди-куркулі.

Спогади про дитинство –

пір’ям забитих лебедів плавають

на брунатно-зеленій поверхні

рожевих мрій.

Холодні тумани цілують руки,

кусають губи.

Зуби тріскаються під тиском

щелеп зціплених – до межі.

Вищі мети проростають

з квадратових пальців

мітами – фемінними.

Глаголати зі стої, прикривши обличчя

маскою Доссена,

косим вітрилом каравели

закрити порожнє око,

а серце породнє нічим не тра’ крити,

воно й так – як маска,

міт маскулінний.

Вищими метами ставити штампи

на порожнечі:

а вже бачити лева чи золото –

вибір за нами.

***

З твоєї палі звисає чужа душа,

відсвітками нутрощів темними стукаючи у пам’ять;

твоє терпіння береться крупинками поту,

коли ті придурки в іспанських чоботях

не зізнаються, хто заснував їх рід

тисячу років тому.

Біль – то ілюзія. Вганяєш лезо у власну долоню

перед їх зжахані очі і смієшся від сліз,

коли кров стікає столом на їхні брудні штани

і м’язи їхні при цьому дрижать в перед пальному спазмі.

Бідні-бідні істоти, ти їх жалієш

- коли їхні чола лежать під сокирою;

- коли їхні ноги дрижать у повітрі;

- коли їхні руки повзуть колесом;

- коли їхні гузна падають на палі;

- коли земля не пускає їхніх душ.

І ти мовчки плачеш в подушку,

коли ясні літні ночі розкидають над світом

темно-сині барокові спідниці дворянок,

закривши очі заструпованою рукою,

бо завтра знову буде іспанський чобіт

і лезо поміж жилок на долоні.

Бо тобі таки треба взнати, хто вони,

предки цих нескорени,

котрі скавчать від болю, проте мовчать

про своїх предків...

***

Запах тютюну розкладений по поличках:

Бери собі, що тобі хочеться, що тобі ближче

Чи що тобі зручно, чи що по тобі.

Піднімаюся на щаблину угору, до днища,

Туди, де літають метелики жовті й рябі

Й патока днів гусне в обломах і звичках.

Тріщинки в наших чуттях мають прикольне амбре –

Непевне й нейтральне, немов винний осад.

Там живуть невідкриті джини в підпивних пляшках,

Думаю навіть, що там сформувавсь уже динячий посад,

Джинів навчають швидко читати по наших губах,

Палити наш самосад, чинити наш суд і осуд.

Джини нас препарують і їх, мабуть, від того пре.

А, к бісу усе! Попалимо на трактатах

Про сонети про східних поетів.

Зрештою наша діжка нікуди від нас не втече –

Вона-бо сп’яніла від крему з твоїх штиб летів.

Наші метелики-джини мають багато очей,

Наче дахи хмарочосів ачи шпилі мінаретів.

Para bellum – на завтра. Той завтра і будем вітати.

***

Недосить світла. В тріснутім люстрі я відбиваюсь тінями від себе.

Великий ніготь вчора розслоївсь й тепер линяє лусочками лаку.

Той,котрий вчора сповідь з мене брав,назавтра стане ксьондзом ачи ребе,

А я зійду з неходжений стежин – шукати Бога як завжди в собі.

Контраст себе в проекції себе на себе ж у зіницях переляку.

Онтологічно непряма рука з будильником як завше в боротьбі.

І забагато ранків у добі. І забагато вилиць на палітрах,

І в пачці є ще кілька цигарок – бо я ж узагалі і не палю.

Коли у напівтінях підкаштання нема людей, рум’яних на селітрах,

Так хочеться розлити акварель на олівцеві педанто-штрих-коди,

Змішати Яву з Навою у Праві, бо я ж узагалі і не люблю

Себе в собі, авто у дзеркалах, троянди у підземних переходах.

Немирована І.

***

Позиціонувати себе ілюзією спроможності

власної неспроможності.

Позиціонувати себе темним янголом

з білим ошматтям крил.

З сяйливими кишками білих крил,

що демонструють перистальтику

недопереварених ілюзій.

Позиціонувати себе сяйвом напівзасекречених

ворохобливих таємниць,

носатих, як Сірано де Бержерак,

злих, як беретатий спецназівець

із вибитим зубом мудрості.

Забувати усе, крім власного темного его,

збоченого, мов дуло гранатомета

у вінку солом’яної стріхи,

кучматому, як янголячі крила.

Забувати усе, крім псалмів,

звідки відбійним молотком

видалили всі дієслова,

залишивши лише іменники –

харч невтаємниченим.

Позиціонувати себе темним янголом –

дитям недоговорених проклять,

і не плакати.

Ніколи не плакати,

як не плачуть демони,

породжені світлом

кастрованих псалмів.

Темні янголи, з крильми лисими,

як смерть татарина,

з пір’їстими париками – ощип’ям

іменників, засклених у безпробуддя

темних снів.

Чорно-білий стовп сліз,

що примерзає до пелехатого его,

розсиненого каризною очей.

Красти у себе ілюзії – для пози –

і віями розсипати їх над дієсловами –

бастардами пізнання.

Збочення на болословські теми,

ачи богослов’я на тему

себе як міфу.

Вів ля Фройд!

***

Люблю дивитись, як горять старі листи –

весела тризна по минулій порожнечі

перед лицем порожнечі майбутньої.

Очі у неї завжди карі, вицвілі у краєчках –

як у старої професорки-хімічки з сусіднього під’їзду

не мого дому.

Так смішно втрачати рівновагу без ваги.

Нове: вчора куплені жалюзі на рідному вікні;

абрикоса розкраяна на шматочки,

мовби на схемі для вишивки.

Потай палячи в рідному туалеті

мимохіть вивчаю задню стінку,

котрої раніше мовби й не було.

Цікаво, коли приїду наступного разу,

цей павук ще буде живий?

Шкіра наскрізь просмерділася димом,

мовби душа кумедного песика на брелоці,

забутому серед старих паперів.

Рідний дім здивовано й сторожко

зирить на мене з-за батареї:

отруїлася дівка містом.

***