Слава
героям війни
Мета.
Вшанувати пам’ять
загиблих у Великій Вітчизняній війні; сформувати патріотичні почуття, повагу
до старшого покоління.
Бібліотекар.
Щороку
в травні ми відзначаємо День Перемоги. Дорогою ціною заплатив український народ
за своє визволення у найстрашніший за всю світову історію війні 1941-1945 рр.
Наслідком кривавої бійні стали мільйони вдів, яких у народі називають
журавками, сиріт. Вдовина доля особливо пекуча. Довіку не притамувати горя
жінки, яка не дочекалася з війни сина чи чоловіка. Чому недолі наші вдови
випили до дна?
1-й учень.
Ніхто не забутий, на попіл ніхто не
згорів.
Солдатські портрети на вишитих
крилах пливуть,
І доки є память в людей, і живуть
матері - Доньки й сини,
що спіткнулись об кулі, живуть.
2-й учень.
Вони не повернулися з війни.
Мені привиділось, немов живи.
Які
не повернулися з боїв,
Не полягли, а залишились жити,
Перетворившись у білих журавлів.
3-й учень.
Стоять, замислившись, тополі,
Бійців нагадують мені
Отих, полеглих в травах, полі,
В кривавих січах на війні.
Не тільки зграйно журавлями
В небесній синеві летять –
Вони в гаях, поміж полями,
В степах тополями стоять,
Торкнутись силяться зеніту...
Немов з легенд, мов живі,
Вони,
здається, всього світу,
Усього людства вартові.
4-й учень.
Чистого неба зірниця
в кожне вікно заглядає,
Мирного лану пшениця
пісню вечірню гойдає.
В наші серця прилітають
луни далекого грому.
Солдати в степу спочивають,
які не повернулись додому.
Мало зозулі кували
тим юнакам перед боєм,
Світ від чуми врятувати,
нас захистили собою.
Схиляємо голови низько,
щоб шану героям-солдатам віддать
На вічних постах стоять обеліски,
в полях обеліски стоять.
1-й
учень.
Обеліски,
пам’ятники... Скільки їх? Але чому немає пам’ятника матері, що досі чекає з
війни сина, вдовам - жінкам високої краси вірності. Які виконали останній
заповіт чоловіків — вивели в люди дітей. Саме вони, затамувавши горе, біль
відбудували зруйноване, виховували своїх дітей - продовження роду.
Бібліотекар.
А
було тепло, літо, тихі та спокійні ночі, слова кохання, народжувалися діти,
вишивались рушники, гартувалась доля.
(На сцену виходять,
тримаючись за руки, хлопець і дівчина, сідають на стільці).
2-й учень.
Тепле літо мине і розтане,
переллється в холодну росу,
І не квіти, а стиглі каштани
на побачення я принесу.
В день омріяних наших заручин і,
коли за весільні столи,
Пригадай! Під каштаном квітучим
перші зустрічі наші були.
(Виходить друга пара).
3-й учень.
Я тягнусь до вуст твоїх вустами.
Як до сонця тягнеться трава
І гублю в ранковому тумані,
Наче квіти, ніжнії слова.
І ніхто, ніхто тих слів незнає,
Ніби в світі тільки я і ти,
І зоря схилилася над нами,
Щоб ясніш коханню посвітить.
(Виходить третя пара).
4-й учень.
Ти
подивись, жінко, на наших дітей, як хороше бути молодими. Клич, мати, дітей до
хати, недільний день будемо святкувати.
(Всі заходять до хати).
1-й учень.
День
ясний, сонячний... Але що це за грім? Що це за гроза?
Що
вона віщує?
(Вибігає учениця).
Ой, людоньки, біда! Війна!
Всі разом. Війна!!!
(Німа сцена під музику
«Священная война» ).
Учениця.
Прощавайте,
сини і чоловік. Ось рушники, які я вишивала для щасливої нашої долі. Дарую
тобі цей рушник, невістко, бережи його, як своє родинне щастя. Цей рушник -
мені з тобою, чоловіче. А цей тобі, моя майбутня невістка. Спокон віку
повелося на рушниках визначати долю. Скрепіть цими рушниками щастя, долю, ваше
повернення, рідні наші.
(Учні прикріпляють
рушники).
(Пісня «Ехо» - співають
дівчата).
Бібліотекар.
Їхали
вони на фронт із вірою у швидку перемогу. А ворог насувався, захоплював ще
більше території. З сумом, стогоном та плачем летіли на фронт листи від
матерів, коханих. І в короткі хвилини затишку їх читали стомлені солдати.
2-й учень.
Лист, звичайно, від мами.
Обстріл - жорстокий завжди.
Не чекав я небесної манни,
Як чекав я твої листи.
Снаряди свистять нещадно.
Може, здається, так і є
Ну-мо місяць допоможе –
Лист прочитати мені.
Тут в цих рядках і поміж ними
Палить сильніше вогню:
Ти ж один у мене син,
Ти ж один у мене син,
Ти ж один у мене!
3-й учень.
Кому тут до цього є справа,
Снаряди, свист, завиття.
Піхота на кулемети, дзоти
Знову піде в майбуття.
Я без читання знаю –
так вже потрібно буть
Тривога - рана навскрізь,
В цих листах без слів,
Тут в цих рядках і поміж ними
Палить сильніше вогню:
Ти ж один у мене син,
Ти ж один у мене!
Ти ж один у мене син,
Ти ж один у мене!
Учениця.
Прощай, земля сира, і кулі з
пітьми.
Вони ж не розбирають —
чи один у матері ти.
Тут в цих рядках і поміж ними
Палить сильніше вогню:
Ти ж один у мене син,
Ти ж один у мене!
Ти ж один у мене син!
Ти ж один у мене!
Бібліотекар.
Вся
територія України була захоплена ворогом. Відлунням докочувались звістки про
бої на фронтах. Матері чули про подвиги своїх синів з усних переказів, із
партизанських листівок, повідомлень Інформбюро. Зараз ми послухаємо одне з них.
Листи
не йшли. Про рідних складалися вірші та пісні, які лунали в хвилини затишку бойових
дій, ці пісні підтримували солдат.
(Вірш К. Симонова «Жди
меня»).
(Пісня «Бьется в тихой
печурке огонь» - співають всі учні).
(Бібліотекар пропонує пригадати пісні воєнних років, які
співають
усі присутні в залі:
«Огонек», «Темная ночь», «Катюша», «Смуглянка».)
Бібліотекар.
Глибокі
рани завдала війна. У 1973-1976 рр. за парти в Україні не сіли сотні тисяч
першокласників. Вони не народилися, бо ті, хто мав стати дідусями, батьками
загинули на війні зовсім юними.
4-й учень.
Схилилось зажурено жито,
тамуючи біль в колосках,
І тануло-тануло літо
у батьківських добрих очах.
Осколком останнім атака
під серце йому запекла,
Не скоро по нім
будуть плакати - в хатині,
що скраю села.
По синій, зимовій дорозі
Крізь плетиво стомлених днів
Ще будуть стрічать листоношу,
Чекатимуть звісток з війни.
Бо жінка не вірила смерті,
Зімкнувши уперто вуста.
Листи, пожовтіли в конвертах,
На скронях біліють літа.
(Виходить учениця з
чорною хусткою і голосить).
- Чоловіче мій! Де ж ти пропав, куди
виражаєшся? Якої темної хати забажав? Туди ж вітер не віє, там сонце не гріє.
Там й дзвони не дзвонять, туди ж люди не ходять. Та як же я до тебе ходитиму,
та як я з тобою говоритиму.
Ой, приймай же, пригортай мене до
себе, щоб я не жила, щоб я не горювала, щоб і горенька не знала. Ой, чоловіче
мій рідненький. Хай буде проклята війна!
(Учениця прикріплює
чорну хустину до рушника).
1-й учень.
Вийшла в степ широкий мати
посивіла,
Виплакала очі від журби вона.
Біля квітів мати стала, заніміла
І згадалась знову матері війна.
І почула голос сина над житами,
То зітхала мати, то вогонь палав:
«Я прийшов до тебе, я вернувся, мамо,
Я своєю смертю смерті потоптав.
На моїй могилі нині квітів море,
Ти в думках до мене линеш з далини,
І твоє невтішне материнське горе,
То прокляття вічне пам’яті війни».
(Виходить учениця з
чорною хустиною (голосить).
Учениця.
Сину мій, господарю мій!
Ідеш ти в далеку дорогу,
На кого ж ти мене покидаєш?
Сину мій, соколе мій!
А хто ж тепер
твоє господарство буде доглядати?
Хто ж мені пораду дасть?
Соколе мій, відрадо моя!
Подивися ще хоч раз на мене, стареньку,
хоч слово промов до мене.
Нащо ж ти покинув мене?!
Сину мій, втіхо моя.
Учениця (виходить).
Хай буде проклята війна!
Ой, горе, моє горе! Не співались мені
весільні пісні, не встелялась дорога рушниками і зеленим барвінком. Коханий
мій, де ти? Не дружина я тобі, лише наречена. Поглянь на мене, ладо моя! Обійми
мене, пригорни до себе! Не мала права носити цю хустину, бо не дружина я тобі.
Але горе назавжди покриє мою косу. Хай буде проклята війна!
(Учениці прикріплюють
чорні хустини до рушників ).
(Звучить пісня «П’є
журавка воду»).
Бібліотекар.
Скільки долей зламала війна. Гірка доля
дісталась і дочкам, красуням-дівчатам, які стали дешевою робочою силою. Не всі
вони повернулись додому такими ж молодими, якими їх доля закинула у далеку
Німеччину.
Учениця.
Лист
з чужини
Не побивайся, матінко, за мною,
Твій син-герой згорів у боротьбі.
Не плач, старенька, над похилим тином.
Не плакати, гордитися тобі.
Гордися сином, мама сива,
Селянка з українського села,
Гордися, ти народові зростила
Такого сина - мужнього орла.
(Виступи запрошених).
(На сцену виходять учні
зі свічками, дві учениці читають «Реквієм» ).
Пам’ятайте!
Через
віки, через роки!
Пам’ятайте!
Про
тих, що вже не прийде ніколи.
Пам’ятайте,
не плачте!
Стримайте
стогони гіркі.
Пам’ять
загиблих бережіть свято,
Вічно
бережіть.
Люди,
поки серця ваші б’ються,
Пам’ятайте!
Якою
ціною дісталося щастя,
Просимо
вас, пам’ятайте!
Дітям
своїм розкажіть про них,
Щоб
пам’ятали.
Вбийте
війну, прокляніть війну!
Люди
землі,
Мрію
пронесіть через роки
І
життям нагадуйте
Про
тих, хто вже не прийде ніколи,
Заклинаю
- пам’ятайте!!!
Немає коментарів:
Дописати коментар