Блог шкільного бібліотекаря Чіпак Надії: Поезія Немированої Інни, члена спілки письменників України, випускниці Вільшанської школи

Опиратися на багнети легко лише до пори.

Стріляти з АК просто, якщо він із пластмаси.

Світ такий непостійний в питаннях війни і гри,

Що я часом не знаю, хто я – ніщо чи ракшасі.

Ашвагхошу читати в контексті проспектомайданів,

Срібним копитцем бити в залізний люк,

Воскресати вже надто пізно, вмирати ще надто рано,

Наука пана де Сада – не найпростіша з наук.

Підстерігати в під’їздах з фінкою сліз в зіницях

Власну тремтливу мрію з замірами на ґвалт.

Котиться віз секунди з духом епохи в спицях...

Ніж залишиться в піхвах. Щось вже було – на кшталт.

Тиша услід крокує – мічена і убога.

Хто сказав, що це просто – вбивцею враз зробитись?

Дайте мені, благаю, хоч напівтінь від Бога –

Маю нагальну потребу вірити і молитись!..

***

Люди ходять по хмарах догори дригом,

Чи це я сиджу на них вниз головою?

Чи це осінь так пахне сумним перепрілим снігом,

Чи це сніг підталий білявий так пахне весною?

Чи на місяця срібник потертий хтось наступив підбором,

Чи то просто розплавили синь в небесах?

Чи то ода звучить промениста, проспівана янголів хором,

Чи у пеклі впустив казана хтось, і то він шкребе по вухах?

Чи я плачу, чи просто вітер бризнув мені у лице з водомета?

Чи я впала від щастя, чи просто крутнулась планета?

***

Час застоявся у старій клепсидрі і тхне тепер ваніллю й кардамоном,

В візкові Джагергаут підганяє з любові ошалілих вже слонів,

І літо розплавляє дзеркала у пінявім сометсерширськім сидрі,

І вітер тягне осінь каризни з-під облінілих і спітнілих брів,

І я вагітна вже сім дні скандалом, хоч здатна народити лиш конфліктик,

І я вагітна вже три дні сльозою, хоч здатна народити тільки сміх,

Вплітаю спеку в мозок і лічу марксистські тіні папських енциклітик,

Мобілка пахне Бредбері, Тайванем і попелом упень зотлілих книг.

Час застоявся у старій клепсидрі й повільно витікає через вуха

Тоненькими струмочками думок й прозорими клубочками нейронів,

Товариш (а по-янкеськи – ковбой) у мареві сієст блукає – Сухов:

Мене шука, щоб викопать з піску і в гюльчатайські загорнуть вельони.

Спадає спека з рук та із плечей, і стогне жилка поміж пальців, скраю,

Розтала лінза через все лице морозивною річкою стікає.

***

Ловили осінь на віброхвоста,

І осінь легко на це клювала,

Ніколи пити не було просто

О пів на ранок холодну каву.

І сни заснули. І снам приснилось

Що сни заснули і бачать сни,

Бо навіть пити холодну милість

Найважче, мабуть, уосени.

Холодну милість, холодну добрість,

Як мед осінній деркучий щем,

Коли останню хирляву доблесть

Із серця змило сліпим дощем.

***

Я вимкну телефон.

Не хочу знати, що після –

як мене убиватимуть,

що сьогодні бовкнув президент,

хто кусатиме мої губи

завтра.

Бережи своє красномовство для тих,

хто його бажає,

а я сьогодні вимкну телефон,

бо біле сонце ковтнуло Сухова

і облизалось.

Я буду сидіти й не плакати,

бо колись вже злизала всі сльози

із пломбіра у шоколаді.

Я вимкну телефон

і закину голову на коліна

доброму барабашці.

Він мене поцілує в губи

і поцупить їх для себе,

залишивши мені чорну дірку,

крізь яку померзнуть всі зуби

і стануть слухавками

вимкнених телефонів.

***

Здирати зі стін від шпалер темно-синіх

фотокопії ваших облич.

Іній вкриває пальці, аж не підвести очей.

Опускатися на коліна поміж того,

що не мало початку й кінця,

і співати псалми, котрих ніколи не знала.

Ми – як рідні у тім, що, шукаючи Бога,

натикаємося на відповіді – прелюдії запитань.

Застудивши горлянки, здійснюємо

бісівський обряд мовчання

над портретами один одного.

Я не хочу нічого, тільки здерти ваші мармизи зі стін

і запхати зо урни – назавжди,

зірвати вас із себе, залишившись у єдиній шкірі – власній,

і пропалити її інеєм з вій.

***

В ароматі свіжої робусти потонули вижовклі сади,

Осінь всілася собі ж на плечі, осінь, мамо, жовта і чужа,

Осінь, мамо, мамочко, та ж осінь, осінь жовта –

Як заплющиш очі – на повіках вижовклі сади в ароматі свіжої робусти.

Слід повік стираючи до м’яса заблукати в вижовклих садах,

І ловити яблука губами, й слухати, як бухкають у листя

Яблука, не зловлені тобою,

І жмутами кидати увись листя жовте – до самого сонця,

Й потрапляти в листопад, як в дощ – з яблуком червоним у долоні.

Осінь, мамо, мамочко, та ж осінь, осінь, мамцю –

Яблука в садах миро точать запахом робусти,

На дощинках – карби листопаду,

Дощ ступає м’яко, ніби кіт, на краєчки злежаного листу,

Й делікатно стріпує по тім задню лапку,

До зірок шлючи аромати яблук і робусти.

Осінь, мамо, осінь з-під повік, осінь жовта-жовта, ніби вічність:

Можна осягнути – без кінця, але як збагнути – без початку?

В ароматі свіжої робусти потонули вижовклі сади,

Дощ ступає глобусами яблук,

Осідає на долоньках листя

І на них округлюється в стигми.

Осінь, мамо, осінь без кінця – в ароматі свіжої робусти

Потонула вижовкла дорога

У нікуди

В стомлені сади

На планетах з запахом робусти.

***

Вищими метами,

зорями в вухах,

віск із свічі витікає, як око,

крапає на долоню

і застигає браслетом

авантюриновим.

Дешево. Закупимося хустинками –

прикрити порожнє око.

Наваримо джему з цинізму –

залити порожню душу.

Закопаємо зорі –

як керенки наші прадіди-куркулі.

Спогади про дитинство –

пір’ям забитих лебедів плавають

на брунатно-зеленій поверхні

рожевих мрій.

Холодні тумани цілують руки,

кусають губи.

Зуби тріскаються під тиском

щелеп зціплених – до межі.

Вищі мети проростають

з квадратових пальців

мітами – фемінними.

Глаголати зі стої, прикривши обличчя

маскою Доссена,

косим вітрилом каравели

закрити порожнє око,

а серце породнє нічим не тра’ крити,

воно й так – як маска,

міт маскулінний.

Вищими метами ставити штампи

на порожнечі:

а вже бачити лева чи золото –

вибір за нами.

***

Щодо "Марсіанських хронік"

Летіли на Марс. Ракетами.

Ворожили на щастя.

Пригощалися слізьми і киснем.

В червоних пустелях Марсу

садили зелені яблуні.

Багато. Щедро. З душею.

"Зелені сади дадуть нам повітря..."

Садили на Марсі яблуні.

Везли в Австралію кроликів.

Нищили канібалів.

Винаходили гільйотину.

Розбомблювали Хіросіму.

Летіли на Марс ракетами –

відчути себе Колумбами.

Садили на Марсі яблука.

***

коли мене малювали на склі уламком старого олівця,

а скло тільки скрипіло, не пускаючи мене

до свого скляного серця,

коли мене висипали з піску

на зелену поверхню синіх вод Чорного моря,

а воно пускало пісок у себе і змикало над ним

прозорі обійми піни,

коли мене маркували штрих-кодом автора, а він не лип

ні до скла, ні до хвиль,

до мене врешті дійшло,

що не так уже й погано бути

мальованою,

сипаною,

маркованою

на склі і воді,

на воді і склі.

...кожен каже, що бачить мене, насправді бачачи те, що хоче,

і тільки я одна здатна роздивитися справдню суть –

скло і воду.

***

Ми вмираємо, як ацтеки.

Коли потяг їхав на Сенегал,

ми вмирали, як ацтеки – вчора.

У твоєму Ельдорадо більше не горять смолоскипи –

коли потяг їде на Сенегал.

Вчора ми вмирали, як ацтеки –

гасячи смолоскипи у твоєму Ельдорадо.

Віддай Колумбу свою картоплину.

Ми вбиваємо своє Ельдорадо,

гаснемо, як смолоскипи,

коли потяг їде на Сенегал, у вчора,

а Колумб їсть картоплю,

підсмажену на згаслих смолоскипах

Сенегальського Ельдорадо.

Вчора. Твої конкістадори

шукали щастя на руїнах Ельдорадо,

копали рейками. Сенегальці вмирали

на картопляних полях пам’яті

про вчорашніх ацтеків.

Нікому не треба на Сенегал.

Колумб п’є мадеру на рейках,

коли повз нього проходять піонери Ельдорадо.

Viva Cesar, morituri te salutant,

коли потяг їде на Сенегал

і на порожніх вокзалах мертві ацтеки

їдять картоплю підсвічуючи собі згаслими факелами.

Свобода конкістадорів крає небо на клаптики прапорів;

позич мені зірку – для потяга, що їде на Сенегал.

Вчора ми писали своє Ельдорадо

на кістках мертвих факелів,

їли святкову індичку на порожніх вокзалах –

нікому не треба на Сенегал.

Колумб п’є мадеру в Санта-фе-де-Богота,

рахує зорі Ельдорадо на смугастих матрацах стягів.

Хай живе Америка!

***

Вищими метами,

зорями в вухах,

віск із свічі витікає, як око,

крапає на долоню

і застигає браслетом

авантюриновим.

Дешево. Закупимося хустинками –

прикрити порожнє око.

Наваримо джему з цинізму –

залити порожню душу.

Закопаємо зорі –

як керенки наші прадіди-куркулі.

Спогади про дитинство –

пір’ям забитих лебедів плавають

на брунатно-зеленій поверхні

рожевих мрій.

Холодні тумани цілують руки,

кусають губи.

Зуби тріскаються під тиском

щелеп зціплених – до межі.

Вищі мети проростають

з квадратових пальців

мітами – фемінними.

Глаголати зі стої, прикривши обличчя

маскою Доссена,

косим вітрилом каравели

закрити порожнє око,

а серце породнє нічим не тра’ крити,

воно й так – як маска,

міт маскулінний.

Вищими метами ставити штампи

на порожнечі:

а вже бачити лева чи золото –

вибір за нами.

***

З твоєї палі звисає чужа душа,

відсвітками нутрощів темними стукаючи у пам’ять;

твоє терпіння береться крупинками поту,

коли ті придурки в іспанських чоботях

не зізнаються, хто заснував їх рід

тисячу років тому.

Біль – то ілюзія. Вганяєш лезо у власну долоню

перед їх зжахані очі і смієшся від сліз,

коли кров стікає столом на їхні брудні штани

і м’язи їхні при цьому дрижать в перед пальному спазмі.

Бідні-бідні істоти, ти їх жалієш

- коли їхні чола лежать під сокирою;

- коли їхні ноги дрижать у повітрі;

- коли їхні руки повзуть колесом;

- коли їхні гузна падають на палі;

- коли земля не пускає їхніх душ.

І ти мовчки плачеш в подушку,

коли ясні літні ночі розкидають над світом

темно-сині барокові спідниці дворянок,

закривши очі заструпованою рукою,

бо завтра знову буде іспанський чобіт

і лезо поміж жилок на долоні.

Бо тобі таки треба взнати, хто вони,

предки цих нескорени,

котрі скавчать від болю, проте мовчать

про своїх предків...

***

Запах тютюну розкладений по поличках:

Бери собі, що тобі хочеться, що тобі ближче

Чи що тобі зручно, чи що по тобі.

Піднімаюся на щаблину угору, до днища,

Туди, де літають метелики жовті й рябі

Й патока днів гусне в обломах і звичках.

Тріщинки в наших чуттях мають прикольне амбре –

Непевне й нейтральне, немов винний осад.

Там живуть невідкриті джини в підпивних пляшках,

Думаю навіть, що там сформувавсь уже динячий посад,

Джинів навчають швидко читати по наших губах,

Палити наш самосад, чинити наш суд і осуд.

Джини нас препарують і їх, мабуть, від того пре.

А, к бісу усе! Попалимо на трактатах

Про сонети про східних поетів.

Зрештою наша діжка нікуди від нас не втече –

Вона-бо сп’яніла від крему з твоїх штиб летів.

Наші метелики-джини мають багато очей,

Наче дахи хмарочосів ачи шпилі мінаретів.

Para bellum – на завтра. Той завтра і будем вітати.

***

Недосить світла. В тріснутім люстрі я відбиваюсь тінями від себе.

Великий ніготь вчора розслоївсь й тепер линяє лусочками лаку.

Той,котрий вчора сповідь з мене брав,назавтра стане ксьондзом ачи ребе,

А я зійду з неходжений стежин – шукати Бога як завжди в собі.

Контраст себе в проекції себе на себе ж у зіницях переляку.

Онтологічно непряма рука з будильником як завше в боротьбі.

І забагато ранків у добі. І забагато вилиць на палітрах,

І в пачці є ще кілька цигарок – бо я ж узагалі і не палю.

Коли у напівтінях підкаштання нема людей, рум’яних на селітрах,

Так хочеться розлити акварель на олівцеві педанто-штрих-коди,

Змішати Яву з Навою у Праві, бо я ж узагалі і не люблю

Себе в собі, авто у дзеркалах, троянди у підземних переходах.

Немирована І.

***

Позиціонувати себе ілюзією спроможності

власної неспроможності.

Позиціонувати себе темним янголом

з білим ошматтям крил.

З сяйливими кишками білих крил,

що демонструють перистальтику

недопереварених ілюзій.

Позиціонувати себе сяйвом напівзасекречених

ворохобливих таємниць,

носатих, як Сірано де Бержерак,

злих, як беретатий спецназівець

із вибитим зубом мудрості.

Забувати усе, крім власного темного его,

збоченого, мов дуло гранатомета

у вінку солом’яної стріхи,

кучматому, як янголячі крила.

Забувати усе, крім псалмів,

звідки відбійним молотком

видалили всі дієслова,

залишивши лише іменники –

харч невтаємниченим.

Позиціонувати себе темним янголом –

дитям недоговорених проклять,

і не плакати.

Ніколи не плакати,

як не плачуть демони,

породжені світлом

кастрованих псалмів.

Темні янголи, з крильми лисими,

як смерть татарина,

з пір’їстими париками – ощип’ям

іменників, засклених у безпробуддя

темних снів.

Чорно-білий стовп сліз,

що примерзає до пелехатого его,

розсиненого каризною очей.

Красти у себе ілюзії – для пози –

і віями розсипати їх над дієсловами –

бастардами пізнання.

Збочення на болословські теми,

ачи богослов’я на тему

себе як міфу.

Вів ля Фройд!

***

Люблю дивитись, як горять старі листи –

весела тризна по минулій порожнечі

перед лицем порожнечі майбутньої.

Очі у неї завжди карі, вицвілі у краєчках –

як у старої професорки-хімічки з сусіднього під’їзду

не мого дому.

Так смішно втрачати рівновагу без ваги.

Нове: вчора куплені жалюзі на рідному вікні;

абрикоса розкраяна на шматочки,

мовби на схемі для вишивки.

Потай палячи в рідному туалеті

мимохіть вивчаю задню стінку,

котрої раніше мовби й не було.

Цікаво, коли приїду наступного разу,

цей павук ще буде живий?

Шкіра наскрізь просмерділася димом,

мовби душа кумедного песика на брелоці,

забутому серед старих паперів.

Рідний дім здивовано й сторожко

зирить на мене з-за батареї:

отруїлася дівка містом.

***